Серед питань марксистсько-ленінської теорії, які отримали геніальну розробку в працях нашого великого вчителя і вождя товариша Сталіна, чільне місце займає національне питання.
Відомо, що в епоху Леніна і Сталіна – епоху імперіалізму і пролетарських революцій, епоху перемоги соціалізму в СРСР – національне питання придбало незрівнянно більше значення, ніж в епоху Маркса та Енгельса. За життя Маркса та Енгельса національні рухи на Заході відходили в минуле, а на Сході ще не розгорнулися. Тож не дивно, що Маркс і Енгельс, приділивши головну увагу розробці теорії класів і класової боротьби, могли дати лише основні, відправні ідеї з національного питання. В епоху імперіалізму, коли національно-визвольний рух набув у світовому масштабі величезні силу і розмах, треба було звести ці ідеї Маркса та Енгельса в струнку систему поглядів про національно-колоніальні революції, зв’язати національно-колоніальне питання з питанням про повалення імперіалізму, розглядаючи його як частину загального питання про міжнародні пролетарські революції. Це і було зроблено Леніним і Сталіним.
Ленін і Сталін створили цілісну і струнку теорію національно-колоніального питання, виходячи при цьому з марксистсько-ленінської теорії класів і класової боротьби, яка дала єдино правильний ключ до теоретичної розробки та практичного вирішення найскладніших національних проблем.
I
Основоположники наукового соціалізму Маркс і Енгельс встановили, що історія всіх суспільств, що досі існували (після розкладання первісно-общинного ладу), є історія боротьби класів. У класовій боротьбі вони відкрили рушійну силу історичного процесу. У сучасному їм капіталістичному суспільстві, розділеному на держави та нації, Маркс і Енгельс науковим аналізом розкрили найглибшу протилежність класів. Розподіл суспільства (а отже і кожної нації) на антагоністичні класи основоположники наукового соціалізму розглядали як більш глибоке, більш корінний розподіл, ніж розподіл людей на нації.
Н. К. Крупська в своїх спогадах про Леніна розповідає, що коли в 1902 році Ленін приїхав в Лондон, він з великим інтересом вивчав життя англійської столиці, що була тоді основною твердинею капіталізму. Він «любив забиратися на верх омнібуса і подовгу їздити містом. Йому подобався рух цього величезного торгового міста. Тихі сквери з парадними особняками, з дзеркальними вікнами, що повиті зеленню, де їздять тільки вилощені кеби, і туляться поруч брудні провулки, населені лондонським робочим людом, де посередині розвішана білизна, а на ганку грають бліді діти, залишалися осторонь. Туди ми забиралися пішки, і, спостерігаючи ці кричущі контрасти багатства і бідності, Ілліч крізь зуби повторював: «Two nations!» [1].
«Дві нації!» – це зауваження як не можна більш точно передає одну з характерних особливостей капіталістичного суспільства, де народ, нація, залишаючись єдиними, пов’язаними усіма нитками економіки, роз’їдаються непримиренними класовими суперечностями. «Власники й наймані робітники, незначне число («верхні десять тисяч») багатіїв – і десятки мільйонів бідних і трудящих, це, воістину, «дві нації» [2], – писав Ленін.
Основоположники марксизму-ленінізму підкреслювали спільність класових інтересів пролетарів різних націй і протилежність їх інтересів інтересам як «національної», так і інонаціональної буржуазії. Остаточне визволення трудящого людства від класового гніту може бути досягнуто лише об’єднаними зусиллями пролетарів різних країн. Звідси бойовий клич комуністичних партій: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Звідси пролетарський інтернаціоналізм як одна з найважливіших рис комуністичного світогляду.
На противагу марксизму-ленінізму буржуазні соціологи зазвичай в тій чи іншій формі висувають на перше місце боротьбу рас і націй. Замість класової боротьби вони оголошують стрижнем історії боротьбу рас і націй. За цим ховається прагнення затушувати, замазати протилежність інтересів пролетаріату і буржуазії всередині націй, заглушити класову боротьбу пролетаріату проти «національної» буржуазії, шляхом перемикання його на боротьбу з «чужими» націями. Таким підходом ідеологи буржуазії і їх реформістські прихвосні намагаються змусити пролетаріат надати підтримку «своєї», «національної» буржуазії, яка веде конкурентну боротьбу проти буржуазії інших країн. Звідси буржуазний націоналізм як одна з найважливіших рис світогляду буржуазії.
У своїх роботах Ленін і Сталін нещадно викривають буржуазний націоналізм, що проповідує недовіру і ненависть до чужих націй. При цьому Ленін і Сталін вказують на те, що реформістська проповідь класового співробітництва є лише зворотним боком буржуазного націоналізму. «Основна ідея опортунізму, – говорив Ленін, – є союз або зближення (іноді угоду, блок і т. ін.) буржуазії і її антипода. Основна ідея соціал-націоналізму абсолютно та ж сама. Ідейно-політична спорідненість, зв’язок, навіть тотожність опортунізму і соціал-націоналізму не підлягає ніякому сумніву » [3]. («Соціал-націоналізм» у Леніна, «націонал-соціалізм» – у фашистській Німеччині. Випадковий збіг? Ні, це одне й те саме явище, тільки Ленін застав його на початку розвитку, а за часів Гітлера воно отримало своє закінчене оформлення. Корінь його, як вказує В. І. Ленін – опортунізм, ракова пухлина, що вражає робітничий рух, що роз’їдає його за певних умов (якщо з ним не боротися!) і не дозволяє йому перемогти буржуазію. Дуже вірно Ленін відзначає також головне в опортунізмі – спробу згладити класові суперечності, забути про них, закрити на них очі. І тим самим обеззброїти пролетаріат, давши можливість буржуазії продовжити своє історичне існування. Ось той критерій, про який часто запитують нас наші читачі – як відрізнити опортуніста від справжнього комуніста, більшовика? Угодовство, вперте небажання бачити класи, зрівняти, незважаючи ні на що, повністю протилежні класові інтереси, що можна зробити тільки поступившись інтересами робітничого класу – ось ознака, за якою легко можна виявити будь-якого опортуніста, якими б революційними фразами він не прикривався – прим. РП). В ім’я «єдності нації» націоналісти затушовують класові суперечності всередині нації та проповідують «об’єднання» експлуататорів і експлуатованих в єдиний «національний» фронт.
Тому цілком закономірно, що той, хто веде політику класового миру всередині буржуазної нації, сіє ворожнечу і розбрат між націями. (Дуже важлива думка! Але абсолютно вірна. Не можна домогтися класового миру між пролетаріатом і буржуазією в країні, не нацькувавши цей пролетаріат на пролетарів інших країн. Ось вам ще один фактор війни в Донбасі – зрадницька діяльність профспілкових реформістів і опортуністів з КПУ та інших аля-комуністичних партійок. Це і їх робота – імперіалістична війна, в якій зараз гинуть сотні й тисячі українських робітників. – прим. РП).
Навпаки, пролетарський інтернаціоналізм нерозривно пов’язаний з політикою непримиренної класової боротьби. Комуністичні партії вчать пролетарів бачити своїх ворогів не в особі пролетарів інших країн, а в особі буржуазії, в тому числі й своєї, «національної» буржуазії. Національні конфлікти й ворожнеча відволікають увагу пролетарів від боротьби проти своїх гнобителів, роз’єднують і роздрібнюють пролетаріат. Тому цілком природно, що той, хто стоїть всередині нації за непримиренну класову боротьбу пролетаріату проти буржуазії, не може не відстоювати справу визволення націй, не може не прагнути до того, щоб підірвати боротьбу між націями, звести її нанівець.
Основоположники марксизму-ленінізму вчать, що зробити найменшу поступку буржуазному націоналізмові – значить змінити справі робітничого класу. Варто лише подати палець буржуазному націоналізму, як він, подібно дияволу, потягне всю руку. Про це досить переконливо свідчить ганебний фінал австро-марксистів з їх теорією «культурно-національної автономії», єврейських бундовців, грузинських федералістів і всієї іншої опортуністичної сволоти, яка намагалася отруїти пролетарський рух отрутою буржуазного націоналізму. (Ті ж негативні процеси ми сьогодні спостерігаємо і в КНДР. Зробивши свого часу поступку націоналізму, ця країна все швидше і швидше котитися по дорозі до буржуазної реставрації. Класової позиції не зустріти в жодному офіційному документі, що виходить від керівництва цієї країни. Складається враження, що класів для нього більш не існує, є тільки нації, які й ведуть боротьбу між собою на міжнародній арені. Але ж тим самим фактично приховують буржуазно-реставраційні процеси, що відбуваються в економіці й у внутрішній політиці цієї країни. – прим. РП).
В наші дні націоналізм веде до зради табору миру, демократії й соціалізму, а, отже, і до зради національних інтересів народів. Аж ніяк не випадково те, що троцькістсько-фашистська кліка Тіто прикривала свою провокаторську і шпигунську діяльність на службі в англо-американських імперіалістів пошарпаним прапором націоналізму і намагалася зловити на вудку націоналізму опортуністичні елементи в комуністичних партіях країн народної демократії.
Як зазначено в резолюції Інформбюро комуністичних партій, кліка Тіто завершила свій шлях переходом від буржуазного націоналізму до фашизму і прямого зрадництва національних інтересів Югославії [4].
Озброєнні рішеннями Інформбюро, комуністичні й робочі партії країн народної демократії (Польщі, Болгарії та ін.) викрили в своїх рядах правонаціоналістичні елементи, які намагалися на догоду англо-американському імперіалізму відколоти ці країни від Радянського Союзу і повернути їх розвиток назад, до реставрації капіталізму. Процеси Трайчо Костова і Ласло Райка показали, яку чорну безодню зради, прикриває буржуазний націоналізм.
Глибоко повчальним є також викриття націоналістичної кліки Фуруботна в компартії Норвегії. Фуруботн вів лінію на відмову від самостійної класової боротьби пролетаріату. Стверджуючи, що «робітничий клас повинен повністю злитися з нацією», він на ділі проводив політику «громадянського миру» з буржуазією, прагнув підпорядкувати робочий рух буржуазно-націоналістичної політики.
Досить цих прикладів, щоб переконатися, наскільки актуальна і настійно необхідна для комуністичних і робочих партій нещадна боротьба з буржуазним націоналізмом і всіма його проявами як з ворожою ідеологією.
Рішуче відкидаючи буржуазний націоналізм, марксизм-ленінізм не заперечував значення прогресивних національних рухів, не нехтує національними інтересами, не проповідує національного нігілізму. Підкреслюючи наявність «двох націй» в складі кожної буржуазної нації, ми зовсім не заперечуємо реальності нації як такої, що історично склалася і до того ж стійкої спільності людей. Стати на інший шлях – означало б скотитися до безрідного космополітизму, який з особливою ретельністю проповідується нині багатьма буржуазними політиками, соціологами, журналістами, лакейськими службовцями американському імперіалізму.
Англо-американські соціологи типу Кона, Сульцбаха та інших оголошують національні відмінності та національні почуття чимось що відживає і ратують за те, щоб скасувати всі національні кордони. Тоді, заявляють вони, національні почуття втратять політичний характер і перестануть бути джерелом військових конфліктів, подібно до того, як релігійні почуття і розбіжності перестали бути в наш час джерелом війни. (Тепер вони теж не є істинним джерелом воєн. Релігія тепер використовується імперіалізмом тільки для прикриття своїх класових інтересів. Йдеться в тому числі про ІГІЛ, яку буржуазні пропагандисти сьогодні в Росії та інших країнах світу подають виключно як релігійно-терористичну організацію, приховуючи тим самим її істинний імперіалістичний, а отже класово-буржуазний характер. – прим. РП). Під овечою шкурою, в яку ховаються проповідники подібних «теорій», легко виявити вовчі ікла. Приховуючи справжні причини воєн, що кореняться в розбійницькій системі імперіалізму, вони закликають народи світу не чинити опір натиску американського капіталу, цинічно заявляючи: «Відмовтеся від національного суверенітету, тоді не через що буде воювати». Відкидаючи національні відмінності, вони на ділі переконують народи відмовитися від своєї національної культури та національних традицій заради … тріумфу американського «життєвого стандарту». Під маскою космополітизму виявляється, таким чином, звірине рило американського імперіалізму, нахабніший шовінізм і націоналізм.
Основоположники марксизму-ленінізму завжди викривали тих, хто намагався зіштовхнути робітничий рух на згубний шлях національного «нігілізму», на шлях заперечення значення націй і національно-визвольних рухів в прогресивному розвитку людства. Досить нагадати хоча б боротьбу Леніна і Сталіна проти анархо-синдикалістів, які намагалися прищепити пролетарям байдужість до долі своєї батьківщини на той «підставі», що пролетареві, якого експлуатують, нібито байдуже, на кого працювати й в якій країні жити. Можна нагадати також боротьбу Леніна і Сталіна проти Бухаріна, П’ятакова і їм подібних зрадників, які відкидали підтримку національно-визвольних рухів, що розхитують систему імперіалізму, і заперечували революційне гасло партії про право націй на самовизначення. З геніальною прозорливістю Ленін вже тоді, в роки першої світової війни, показав, що ці зрадники висловлювали сподівання імперіалістичної буржуазії, яка прагне увічнити національний гніт.
Ленін і Сталін показали нерозривний зв’язок між інтересами класової боротьби пролетаріату та інтересами звільнення пригноблених народів від ярма імперіалістичного панування. Бувши найпослідовнішим і непохитним борцем проти класового гніту, пролетаріат не може ставитися байдуже до боротьби народів за звільнення від національного гніту. Він не може звільнитися, не знищивши всякий гніт, в тому числі й національний.
З цього випливає, по-перше, визнання необхідності рішучої та активної підтримки з боку пролетаріату національно-визвольного руху пригноблених і залежних народів, що розхитує систему імперіалізму. Підтримуючи національно-визвольний рух, пролетаріат тим самим використовує революційні здібності, закладені в його надрах, в інтересах повалення спільного ворога – імперіалізму.
З цього випливає, по-друге, визнання необхідності підпорядкувати вирішення національного питання рішенням загальних питань про звільнення пролетаріату від класового гніту. (Дуже важливий висновок! На жаль, такий, що зовсім не розуміється нашими лівими. – прим. РП).
Національне питання Ленін і Сталін завжди розглядали не як самодостатнє питання, а як частина загального питання про революційне перетворення наявного ладу.
Політика революційного пролетаріату з національного питання ґрунтується на гранітній основі марксистсько-ленінської теорії. Ця теорія, яка розглядає розвиток антагоністичних суспільств як результат боротьби класів, аж ніяк не заперечує значення націй в історії сучасного суспільства. Навпаки, тільки вона дає можливість пояснити розвиток і взаємини націй. Тільки вона дає ключ до практичного вирішення національного питання, що доведено нині досвідом соціалізму, що переміг в СРСР, і успішного соціалістичного будівництва в країнах народної демократії.
II
У своїх працях товариш Сталін послідовно застосовує марксистсько-ленінську теорію класів до розробки теорії національного питання. Ще у своїй ранній статті «Як розуміє соціал-демократія національне питання?» (1904 рік) товариш Сталін зазначав, що «національне питання» в різні часи служить різним інтересам, приймає різні відтінки в залежності від того, який клас і коли висуває його » [5].
Застосовуючи це положення до постановки національного питання в Грузії, товариш Сталін вказував, що після «приєднання Грузії до Росії» виникло спочатку так зване дворянське «національне питання». Грузинське дворянство, що побоювалось загубити старі привілеї, побажало «визволення Грузії», розраховуючи поставити на чолі Грузії місцевих царів і дворян і передати в їх руки долю грузинського народу. Потім, з розвитком капіталізму і народженням грузинської буржуазії, виникло «національне питання» буржуазії. Молода грузинська буржуазія, яка займалась конкурентною боротьбою з буржуазією інших націй і бажала обгородити митними кордонами грузинський ринок, почала, у свою чергу, лепетати про «незалежність Грузії». На цьому ґрунті отримав розвиток буржуазний націоналізм. (Точно так само сталося і з «розпадом» СРСР, про що РП писав у статті ««Біловезькі угоди»: як і чому був зруйнований СРСР» – прим. РП). Лише з появою на арені самостійної класової боротьби пролетаріату національне питання отримало принципово іншу постановку. Молодий грузинський пролетаріат рішуче відкинув буржуазний націоналізм і рука об руку з російським пролетаріатом підняв прапор боротьби за знищення всякого національного гніту, справедливо вважаючи, що завоювання перемоги над буржуазією вимагає об’єднання всіх робочих незалежно від національності.
Ці положення товариша Сталіна представляють великий інтерес насамперед з методологічної сторони. Вони показують, як слід розкривати класовий зміст національного питання і національних рухів в різних історичних умовах. Відомо, що Ленін вчив російських марксистів не обмежуватися констатуванням необхідності певних історичних процесів, а з’ясовувати, «яка саме суспільно-економічна формація дає вміст цьому процесу, який саме клас визначає цю необхідність» [6]. Ця вимога діалектико-матеріалістичного аналізу, яку Ленін протиставив буржуазному об’єктивізму, блискуче застосована товаришем Сталіним до розробки національного питання.
У своїх пізніших творах, особливо в класичних працях «Марксизм і національне питання» (1913 рік) і «Національне питання і ленінізм» (1929 рік), товариш Сталін показав, яку роль відіграють різні класи в формуванні та розвитку націй. Нація являє собою, як вчать Ленін і Сталін, історичну категорію, що виникає вперше лише в епоху капіталізму, що підіймається. Різні елементи нації – мова, територія, культурна спільність і т. ін. – створювалися поволі ще в період докапіталістичний. Однак вони перебували тоді в зародковому стані та представляли не більше, як можливість утворення нації в майбутньому, при відомих сприятливих умовах. Ця можливість перетворилася в дійсність лише в період капіталізму, що підіймається, з його національним ринком, з його економічними та культурними центрами. Розвиток капіталізму вів до знищення феодальної роздробленості, до зміцнення економічних зв’язків між окремими областями країни, до об’єднання місцевих ринків в один загальнонаціональний ринок. Таким чином складалася спільність економічного життя, а на основі цього розвивалася культурна спільність і т. д. Оскільки основою цього процесу був розвиток капіталістичного способу виробництва, то, як вказував Ленін, створення «національних зв’язків було не чим іншим як створенням зв’язків буржуазних» [7]. Розвиваючи далі цю думку Леніна, товариш Сталін показав, що нації, які складалися в епоху капіталізму, що підіймається, були буржуазними націями, бо їх збирала воєдино і цементувала буржуазія, бо їх головною керівною силою була і залишається буржуазія і її націоналістичні партії.
Нація складається з різних класів: буржуазії, пролетаріату, селянства, а також міської дрібної буржуазії. Але роль цих класів у формуванні, консолідації нації абсолютно різна. Гегемоном в процесі формування нації виступає один клас, і оскільки мова йде про буржуазні нації, таким класом є буржуазія. Вона визначає напрямок, характер процесу національної консолідації. Що ж стосується широких мас селянства, яке спочатку чисельно становить більшість нації, то воно, не бувши керівником цього процесу, становить, за висловом товариша Сталіна, пов’язаний з землею широкий стійкий шар, природно скріплює націю «не тільки як її остов, а і як «національний» ринок » [8].
Процес формування економічного базису буржуазних націй протікає в значній мірі стихійно, підкоряючись насамперед стихійній силі ринку, що створює спільність економічного життя внаслідок розвитку товарного виробництва. Але це зовсім не означає, ніби весь процес формування буржуазних націй є стихійним. Висловлюючи економічні тенденції капіталістичного способу виробництва, що зростає, буржуазія і її партії свідомо домагаються об’єднання і розширення національної території, усунення митних перегородок, станових поділів, встановлення вільного обміну між усіма областями країни. Цьому відповідає і певна ідеологія, яка виробляється націоналістичними партіями буржуазії, ідеологія, яка потребує «єдності нації».
Керівна роль буржуазії і її націоналістичних партій в процесі формування і розвитку буржуазних націй накладає свій відбиток на усе духовне і соціально-політичне обличчя цих націй. «Класовий мир всередині нації заради «єдності нації»; розширення території своєї нації шляхом захоплення чужих національних територій; недовіру і ненависть до чужих націй; придушення національних меншин; єдиний фронт з імперіалізмом » [9], – такий, за класичним визначенням товариша Сталіна, ідейний і соціально-політичний багаж цих націй.
Пролетаріат складається як клас і виходить на арену самостійної боротьби пізніше, ніж буржуазія. Тому консолідація пролетаріату як класу відбувається вже всередині сформованих буржуазних націй. Цим користуються буржуазія і її націоналістичні партії для того, щоб нав’язати пролетаріату «єдину» національну ідеологію. Проповідь класового миру всередині нації використовується ними для того, щоб прикрити загальнонаціональним прапором антагонізм класів, перешкодити об’єднанню та згуртуванню пролетарів як класу. Проповідь недовіри та ненависті до «чужих» націй служить їм засобом зміцнення «єдності» своєї нації.
У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань інтернаціоналістичної партії пролетаріату стає вивільнення пролетаріату з-під впливу буржуазно-націоналістичної ідеології. Ідейне підпорядкування пролетаріату «загальнонаціональним» гаслам буржуазно-націоналістичних партій Ленін і Сталін розглядали як показник нерозвиненості класової боротьби, показник того, що пролетаріат ще не усвідомив своїх корінних класових завдань і інтересів. «На перших стадіях капіталізму, – вказує товариш Сталін, – ще можна говорити про «культурні спільності» пролетаріату і буржуазії. Але з розвитком великої промисловості та загостренням класової боротьби «спільність» починає танути. Не можна серйозно говорити про «культурні спільності» нації, коли господарі та робітники однієї й тієї ж нації перестають розуміти один одного. Про яку «спільності долі» може бути мова, коли буржуазія прагне війни, а пролетаріат оголошує «війну війні»? » [10].
Товариш Сталін відзначає, що нації відрізняються колосальною силою стійкості. Почуття національної єдності представляє могутню силу, особливо коли пригнобленій нації доводиться відстоювати своє існування в боротьбі проти політики асиміляції, що проводиться класами, що панують, гнітючої нації. Але це почуття слабшає після того, як нація звільнилася від чужоземного гніту і розвиток капіталізму все більше і більше розколює її на «дві нації». Це означає, що в міру розвитку капіталізму падають єдність і зв’язність буржуазних націй. Вони падають як зсередини, завдяки загостренню класової боротьби, так і ззовні, внаслідок розвитку і почастішанню зносин між націями, пов’язаних з утворенням світового ринку і світового господарства.
Звичайно, «класова боротьба, яка б вона не була гостра, не може привести до розпаду суспільства … Поки існує капіталізм, буржуа і пролетарі будуть пов’язані між собою всіма нитками економіки, як частини єдиного капіталістичного суспільства» [11], – каже товариш Сталін.
На руїнах старих, буржуазних націй виникають, як вказує товариш Сталін, нові, соціалістичні нації. Їх цементує, скріплює робітничий клас і його інтернаціоналістична партія. Робітничий клас, що переміг, ліквідує економічні відносини капіталізму, які представляли матеріальний базис буржуазних націй, і створює соціалістичну економіку, що утворить основу спільності економічного життя соціалістичних націй. Встановивши союз з трудящим селянством для ліквідації залишків капіталізму і переможного будівництва соціалізму, робітничий клас згуртовує навколо себе переважну більшість нації. Союз робітничого класу і трудового селянства всередині нації, при керівництві робітничого класу, стає класовою основою нових, соціалістичних націй. Відповідно до цього докорінно змінюється і їх духовне обличчя. «Союз робітничого класу і трудового селянства всередині нації для ліквідації залишків капіталізму в ім’я переможного будівництва соціалізму; знищення залишків національного гніту в ім’я рівноправності та вільного розвитку націй і національних меншин; знищення залишків націоналізму в ім’я встановлення дружби між народами та затвердження інтернаціоналізму; єдиний фронт з усіма пригнобленими та неповноправними націями в боротьбі проти політики захоплень і загарбницьких воєн, в боротьбі проти імперіалізму » [12], – таке, за визначенням товариша Сталіна, духовне і соціально-політичне обличчя нових, соціалістичних націй.
Процес формування цих націй не може не відрізнятися від процесу формування буржуазних націй, бо їх консолідація здійснюється не на базі капіталізму, що підіймається, а на базі соціалізму, що підіймається, бо керівною силою, гегемоном цього процесу є не буржуазія і її націоналістичні партії, а робітничий клас і його інтернаціоналістична партія. При цьому не тільки духовне обличчя нових, соціалістичних націй, а й матеріальні, економічні основи їх існування формуються під напрямним і керівним впливом соціалістичної держави та комуністичної партії. Це відповідає природі соціалістичного способу виробництва, який на відміну від капіталістичного способу виробництва зароджується і розвивається не стихійно, а в результаті свідомої та такої, що направляє, дії диктатури робітничого класу.
На противагу буржуазним націям розвиток соціалістичних націй веде ні до підриву, а до посилення їх внутрішньої єдності та зв’язності. Соціалістичні нації формуються на базі ліквідації експлуататорських класів і подолання класових антагонізмів, завдяки чому встановлюється морально-політична єдність суспільства. Внаслідок цього соціалістичні нації є незрівнянно більш згуртованими та життєздатними, ніж буржуазні нації. Якщо взагалі нація являє стійку спільність людей, то тим більше характерна ця стійкість для нових, соціалістичних націй, які є, за словами товариша Сталіна, «набагато більш згуртованими, ніж будь-яка буржуазна нація, бо вони вільні від непримиренних класових суперечностей, що роз’їдають буржуазні нації, і … значно більш загальнонародними, ніж будь-яка буржуазна нація » [13].
III
Зі сказаного можна зробити висновок, що духовне і соціально-політичне обличчя нації визначається тим класом, який є її головною, керівною силою, тим способом виробництва, на базі якого вона формується і розвивається.
Соціальною природою націй визначаються, у свою чергу, взаємини між націями. З природи буржуазних націй, керованих буржуазією і її націоналістичними партіями, закономірно випливають розбрат і розпалювання ненависті між націями, національні конфлікти та національний гніт. А національний гніт з неминучістю породжує національні рухи, національну боротьбу.
В результаті історія капіталістичного суспільства являє собою барвисту картину боротьби як між класами, так і між націями.
Класова боротьба і боротьба національна зовсім не є двома паралельними, незалежними один від одного лініями, як це стверджують інші буржуазні соціологи. У їх зображенні світова історія представляє дві протилежності, біля яких, як близько двох полюсів, рухається вся сучасна історія: протилежність соціальну і національну. Неважко зрозуміти сенс подібних міркувань: вони покликані довести, що національна боротьба (як і боротьба міждержавна) є чимось не залежним від боротьби класів, а значить, вона може стати спільною справою всіх класів.
Буржуазні соціологи і їх «соціалістичні» прихвосні зазвичай розглядають національні (або загальнодержавні) інтереси як якийсь загальний, нейтральний ґрунт, на якому об’єднуються всі класи. Коли постає питання про відносини до «чужих» націй, вони вимагають, щоб всі класи забули про свої класові інтереси та виступали «єдиним фронтом».
Однак подібного роду вимоги представляють найчистіше лицемірство. На словах реформістські шахраї закликають, щоб всі класи відмовилися від своїх «приватних», «егоїстичних» інтересів в ім’я інтересів загальнонародних. На ділі вони відстоюють корисливі та вузько егоїстичні інтереси експлуататорських класів і вимагають від трудящих, від робітників і селян відмови від їх життєвих інтересів. На словах вони заявляють, що національні інтереси вище класових, на ділі ж ставлять понад усе інтереси грошового мішка і зраджують національні інтереси. (Як яскраво це видно сьогодні на Донбасі! Коли буржуазія – одна під крики про право на самовизначення народу Донбасу, а інша – про єдину велику Україну і необхідність боротьби з сепаратизмом – змушує трудове населення України, в тому числі Луганської та Донецької областей, жити впроголодь, а сама, користуючись можливістю урізати робітникам і службовцям зарплати, наживає на цій війні колосальні прибутки. – прим. РП).
Марксизм відкидає будь-які спроби розглядати національні інтереси відокремлено від класових. Історичний досвід показує, що носіями національного руху завжди виступають певні класи. Національну боротьбу надихають і ведуть певні класи, вона завжди має певний класовий зміст. З того, що в неї можуть бути залучені різні класи нації, зовсім не слід, ніби їх інтереси тотожні. Кожен клас бере участь в цій боротьбі по-своєму, переслідуючи свої цілі, що визначаються його положенням в суспільстві.
Ставлення буржуазії та пролетаріату до національних інтересів так само протилежно, як протилежно їх положення в суспільстві.
Буржуазія, як відомо, являє собою експлуататорський клас, поведінка якого повністю визначається інтересами одержання прибутку та є абсолютно чужим яким би то не було альтруїстичним або загальнонародним спонуканням. Найбільш наочно це виявляється в тому, що буржуазія незмінно зраджувала і зраджує національні інтереси, як тільки вони ідуть в суперечності з її класовими інтересами. Історичними прикладами може служити поведінка французької буржуазії, що капітулювала в 1870 році перед обличчям військ Бісмарка, і в 1940 році – перед обличчям агресії Гітлера, а також поведінку сучасної буржуазії в Англії, Франції, Італії, Бельгії та інших західноєвропейських країн, яка відмовляється від національного суверенітету в догоду американському імперіалізму. (Про буржуазію постсоціалістичних країн, які продали свої народи в колоніальне рабство, і говорити не варто, це відомо кожній розумній людині. – прим. РП).
Тепер навіть «національна» фразеологія все частіше відкидається політиками й ідеологами буржуазії, її правосоциалістичними прислужниками, які виступають прикажчиками агресивного американського імперіалізму. Вона замінюється розгнузданої проповіддю космополітизму, що зображає космополітичну практику американської імперіалістичної буржуазії, яка прагне до ліквідації національних кордонів і завоювання світового ринку. Що ховається за закликами «скасувати національні кордони», зовсім недавно показали цинічні міркування американського гауляйтера в Західній Європі Гофмана, який зажадав, щоб маршаллізовані країни усунули митні бар’єри та поквапилися створити до 1950 року «широкий єдиний європейський ринок» для американських товарів. «Та обставина, що Сполучені Штати мають єдиний ринок, який розрахований на 150 мільйонів споживачів, – заявив Гофман, – є необхідною передумовою для успіху і сили нашої економіки. Створення в Західній Європі постійної зони вільного товарообміну, що об’єднує 270 мільйонів споживачів, дасть ряд сприятливих результатів ». Гофман вважав за краще промовчати про те, для кого ж будуть сприятливі ці результати. А відповідь ясна: для американських монополій, але аж ніяк не для народів Європи, чиє народне господарство, а заодно і національну незалежність прагнуть прибрати до рук прибульці з-за океану! (Їх в результаті й прибрали до рук. А слідом за цим прибрали до рук і колишні соцкраїни Східної Європи – благо допомогли вірні опортуністи. І це напівколоніальне рабство ідеологами реакційної буржуазії подається як справжня свобода і демократія, якій закликають іти й населення пострадянських республік. Приклад євромайдана тут характерний. – прим. РП).
Можуть, проте, сказати: нехай сьогодні буржуазія західноєвропейських і ряду інших країн зраджує національну незалежність в ім’я своєкорисливих, вузько егоїстичних класових інтересів, але хіба в минулому буржуазія не була носієм національного руху, представницею загальнонаціональних інтересів?
Так, був такий час, який нині представляє вже далеке минуле. Відомо, що в епоху капіталізму, що підіймається, головною дійовою особою національних рухів була буржуазія, яка в боротьбі проти феодалізму виступала як представниця всієї нації. Але зовсім не тому, що вона відмовлялася від своїх класових інтересів, а тому, що в той період її класові інтереси тимчасово збігалися з інтересами історичного прогресу і національного визволення. Саме тому з середовища буржуазії могли тоді виходити великі історичні діячі, що заслужили благородну славу патріотів. Тепер же, в епоху напівзгнилого, спадного капіталізму, саме буржуазія є тим класом, який народжує квіслінгів і Петена, з середовища якого виходять зрадники національних інтересів. І тому цілком справедлива відповідь, яку дав французький публіцист Андре Вюрмсер на питання про те, хто є нині типовим і незмінним героєм приреченого на загибель капіталістичного світу, хто займе в століття атомної бомби перше місце в пантеоні його «героїв»: «Це місце займе зрадник » [14]. (Але ж він мав рацію – такий рівень національної зради, який демонструють представники й агенти сучасної буржуазії, історія до сих пір не знала. Один тільки Горбачов чого вартий! – прим. РП).
Що ж стосується пролетаріату, то його ставлення до національних інтересів і національно-визвольного руху цілком визначається його положенням в суспільстві як єдиного послідовно революційного класу, як непримиренного борця за звільнення народів від всякого гніту – і класового і національного. Пролетаріат не може залишитися байдужим до національно-визвольної боротьби, бо пригноблені народи, що борються за своє визволення, повинні стати його союзниками в революції. Тому партія пролетаріату рішуче відкидає національний «нігілізм». Такий національний «нігілізм» означає спробу розірвати зв’язок пролетаріату з широкими масами трудового народу, насамперед селянства, ізолювати пролетаріат, протиставивши йому всю іншу масу трудящих. Ленін і Сталін відкинули цю антиреволюційну установку, показали, що завдання пролетаріату полягає в тому, щоб звільнити від експлуатації не тільки самого себе, але і всіх трудящих і пригноблених, що пролетаріат не може досягти цієї важливої мети інакше, як згуртувавши навколо себе мільйони трудящих і експлуатованих мас, які становлять більшість нації.
Ми відкрито визнаємо, що для нас рішення національного питання підпорядковане класовим інтересам пролетаріату. Але на противагу вузько егоїстичним класовим інтересам буржуазії, класові інтереси пролетаріату – це інтереси всіх трудящих, інтереси величезної більшості нації. Як вказував товариш Сталін в одній з прокламацій, написаних в 1905 році, «… відстоювати класові інтереси пролетаріату означає водночас відстоювати інтереси прогресу всього суспільства, взагалі боротися за справедливість і рівноправ’я, бо пролетаріат своєю визвольною боротьбою змушений звільнити все людство, перемогою своїх класових інтересів він дарує свободу трудящим і пригніченим і знищить класову тиранію та експлуатацію. Пролетаріат не може боротися за себе так, щоб ця боротьба водночас не була народною, загальнолюдською. Таким чином, боротьба пролетаріату є боротьбою за весь народ, за все людство » [15]. Саме тому пролетаріат і виступає як дійсний представник всієї нації, її трудящої більшості.
Ленін і Сталін неодноразово вказували, що питання про права націй, яке є частиною питання про революційне перетворення суспільства, підпорядковане цілому і вимагає свого розгляду під кутом зору цілого.
До першої світової війни та Жовтневої соціалістичної революції більшовики розглядали національне питання як складову частину загального питання про буржуазно-демократичну революцію, а з часу першої світової війни та Жовтневої революції розглядають його як частину питання про соціалістичну революцію. Національно-визвольний рух народів колоній і залежних країн розхитує систему імперіалізму і стає внаслідок цього потужним резервом пролетарської революції. Інтереси пролетарського руху в розвинених країнах капіталізму та інтереси національно-визвольного руху в колоніях вимагають їх об’єднання в загальний фронт, без чого неможлива перемога над імперіалізмом.
Товариш Сталін вказує, що Жовтнева соціалістична революція не тільки прорвала фронт світового імперіалізму в одній з найбільших капіталістичних країн, відкривши тим самим нову епоху, епоху пролетарських революцій в країнах імперіалізму: вона разом з тим поклала початок національно-колоніальним революціям, відкрила «епоху колоніальних революцій, що проводяться в пригноблених країнах світу в союзі з пролетаріатом, під керівництвом пролетаріату» [16].
У наш час гегемонія в національно-визвольному русі остаточно перейшла до пролетаріату. Це не виключає того, що в ряді колоніальних і напівколоніальних країн буржуазія ще може виступати учасницею національних революцій. У цих країнах на певному етапі революції пролетаріат може і повинен встановлювати співпрацю з національною буржуазією, оскільки вона виступає проти імперіалізму і феодальних пережитків і не перешкоджає антиімперіалістичній боротьбі народних мас. У той же час пролетаріат зобов’язаний викривати національну зраду тієї частини буржуазії, яка вже капітулювала перед імперіалізмом. «Боячись революції більше, ніж імперіалізму, дбаючи про інтереси свого гаманця більше, ніж про інтереси своєї власної батьківщини, ця частина буржуазії, найбільш багата і впливова, обома ногами стає в табір непримиренних ворогів революції, укладає блок з імперіалізмом проти робітників і селян своєї власної країни. Не можна домогтися перемоги революції, не розбивши цього блоку » [17], – вказував товариш Сталін в 1925 році. Викриваючи зраду угодовської національної буржуазії, вивільняючи трудящі маси з-під її впливу, пролетаріат створює національно-революційний, антиімперіалістичний блок і забезпечує в цьому блоці свою гегемонію.
Друга світова війна, що завершилася блискучою перемогою Радянського Союзу і крахом німецької, італійської та японської колоніальних імперій, дала могутній поштовх національно-визвольному рухові в усіх колоніальних і залежних країнах. Цей рух у більшості колоніальних країн і перш за все в тих країнах, де розгорнулася найбільш гостра боротьба проти імперіалізму, очолюється пролетаріатом і його передовим загоном – комуністичними партіями. «В результаті того, що комуністичні партії в усіх країнах світу з’явилися в роки антифашистської війни самими героїчними керівниками, найстійкішою силою в боротьбі за захист своєї батьківщини, їх авторитет в даний час в народі надзвичайно великий, – відзначає член Політбюро ЦК Комуністичної партії Китаю Лю Шао-ци. – Комуністичні партії стали потужними, як ніколи раніше. На Сході – в Китаї, В’єтнамі, Індонезії, Бірмі, Малаї та інших країнах – бушує, як лісова пожежа, національно-визвольна революційна боротьба » [18]. Ця боротьба вже увінчалася величною перемогою народно-демократичної революції в Китаї. Керівна роль пролетаріату в національно визвольному русі, а також нові історичні умови, в яких він розгортається (серед них в першу чергу потрібно вказати на зростання впливу Радянського Союзу), додали національно-визвольного руху характер потужної народно-демократичної революції. Не тільки на Заході, а й на Сході, поруч з Радянським Союзом і при його підтримці, ростуть нові країни, звільнені від ярма імперіалізму.
По-новому постало національне питання і в ряді старих капіталістичних країн, що опинилися перед загрозою втрати своєї національної незалежності. В кінці XIX – початку XX століття країни Західної Європи (Франція, Італія та ін.) Могли бути віднесені до числа тих країн, де національне питання давно вирішене і «загальнонаціональних завдань» об’єктивно немає » [19]. Однак в нинішню епоху об’єктивна історична обстава в західноєвропейських країнах змінилася. Спочатку напад німецького фашизму, а потім наступ його наступника – американського імперіалізму – поставили ці країни перед загрозою втрати національної незалежності, висунули перед їх народами необхідність відстояти своє самостійне існування. Національне питання стало тепер життєвим питанням для ще більш широких верств населення, ніж в період після першої світової війни. Це дає можливість пролетаріату як найбільш стійкого захисника національної незалежності об’єднати навколо себе найширші народні маси, мобілізуючи на захист національної незалежності, миру і демократії всі демократичні та патріотичні сили своїх народів.
Для пролетаріату західноєвропейських країн по-новому ставиться питання про співвідношення його класових завдань і завдань загальнонаціональних. Він покликаний відстояти незалежність своїх країн від натиску американського імперіалізму, виступаючи як гегемон, як керівник загальнодемократичної боротьби проти імперіалістичної реакції, яка загрожує світові, безпеки та національної незалежності народів. І саме для того, щоб успішно вирішити це завдання, він повинен нанести нищівних ударів експлуататорським класам, що зраджують і продають свою батьківщину американським імперіалістам. Однією з умов успіху в боротьбі за мир, за національну незалежність, за демократію і соціалізм є єдність пролетаріату. Невпинно викриваючи правих соціалістів, найлютіших ворогів робітничого класу, комуністичні партії виковують цю єдність. «У дні війни проти фашизму комуністичні партії були авангардом всенародного опору загарбникам; в післявоєнний період комуністичні та робітничі партії є передовими борцями за життєві інтереси своїх народів, проти нової війни » [20].
Найбагатший історичний досвід вчить нас тому, що національне питання і національну боротьбу не можна відокремлювати від класового питання і класової боротьби. Їх зв’язок взаємний: щоб повалити панування буржуазії, потрібно завдавати об’єднаного удару по фронту і тилу імперіалізму, потрібно ввести в дію такий могутній резерв пролетарської революції, як національно-визвольний рух, а для того, щоб вирішити національне питання і добитися звільнення пригноблених націй, необхідно скинути капіталізм.
При цьому національний рух пригноблених країн розцінюється нами, як вчать Ленін і Сталін, з точки зору його значення в загальному балансі боротьби проти імперіалізму. «Окремі вимоги демократії, в тому числі самовизначення, – писав Ленін ще в роки першої світової війни – не абсолют, а частинка загальнодемократичного (нині: загальносоціалістичного) світового руху» [21]. Цим визначається значення національного питання: для пролетаріату він є питанням щодо його союзників в революції. Боротьба за звільнення пригноблених національностей, за звільнення колоніальних і пригноблених народів від ярма імперіалізму представляє, за висловом товариша Сталіна, боротьбу за відвоювання пролетаріатом найбільш глибоких резервів капіталу.
IV
Ще в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енгельс проголосили: «Разом з антагонізмом класів всередині націй впадуть і ворожі відносини націй між собою» [22]. З цього положення випливає, що основною причиною ліквідації національного гніту є ліквідація класового гніту.
Товариш Сталін неодноразово вказував, що носіями національного гніту є експлуататорські класи, перш за все земельна та фінансова аристократія. Для усунення національного гніту необхідно розчистити ґрунт і змести з лиця землі ці класи. Це і було здійснено в нашій країні Великою Жовтневою соціалістичною революцією, яка покінчила з системою національного гноблення і проголосила рівноправність всіх народів.
Повалення влади експлуататорських класів і встановлення диктатури пролетаріату швидко привели до міцного зближення народів Росії. Зі знищенням капіталізму і ліквідацією національного гніту, з встановленням рівноправності всіх народів зникли причини, які спонукали раніше пригноблені нації прагнути до відокремлення від Росії. Як і передбачали Ленін і Сталін, здійснення права націй на самовизначення привело не до розвалу Росії, а, навпаки, до тісного об’єднання народів нашої країни навколо великого російського народу. Потреби спільного захисту від капіталістичного оточення, потреби соціалістичного будівництва, нарешті, саме будова радянської влади, інтернаціональної за своєю класовою природою, – все це сприяло зближенню народів СРСР і їх об’єднання в одну союзну багатонаціональну соціалістичну державу. У радянському ладі був вперше в історії знайдений ключ до створення міцної та стійкої багатонаціональної держави.
В ході соціалістичного перетворення суспільства радянська влада ліквідувала всі експлуататорські класи й тим самим забезпечила подальше зближення народів СРСР. Завдяки цьому були повністю усунені джерела конфліктів і зіткнень між націями та народностями, що населяють нашу країну. Пояснюючи причини перемоги радянської національної політики, товариш Сталін вказував: «Відсутність експлуататорських класів, які є основними організаторами міжнаціональної бійки; відсутність експлуатації, яка культивує взаємну недовіру і розпалює націоналістичні пристрасті; наявність у влади робітничого класу, що є ворогом всякого поневолення і вірним носієм ідей інтернаціоналізму; фактичне здійснення взаємної допомоги народів в усіх галузях господарського і суспільного життя; нарешті, розквіт національної культури народів СРСР, національної за формою, соціалістичної за змістом, – всі ці та подібні до них фактори призвели до того, що змінився докорінно вигляд народів СРСР, зникло в них почуття взаємної недовіри, розвинулося в них почуття взаємної дружби та налагодилося, таким чином, справжнє братерське співробітництво народів в системі єдиної союзної держави » [23].
Нові, соціалістичні нації, що склалися в нашій країні, вільні як від класового, так і від національного гніту. Цим обумовлюються і нові взаємини між ними, принципово відмінні від взаємин між буржуазними націями. Якщо у відносинах між буржуазними націями природні взаємна недовіра і ворожнеча, то у відносинах між соціалістичними націями закономірні взаємна довіра і братська співпраця. Дружба народів СРСР висловлює собою новий тип взаємин між націями, властивий соціалістичним націям, що відповідає їх новому духовному і соціально-політичному вигляду.
Вирішальну роль у формуванні нових, соціалістичних націй і встановлення нових взаємин між націями зіграв російський робітничий клас, з надр якого вийшла радянська влада. Російський робітничий клас встановив союз не тільки з трудящим селянством центральних областей Росії: він зімкнув навколо себе раніше пригноблені національності околиць Росії, які, як вказував товариш Сталін, на 9 / 10 складалися з селян і дрібного міського трудового люду. Союз російського робітничого класу з багатонаціональним селянством з’явився класовою основою союзу між народами СРСР. Тому формування нових, соціалістичних націй, що відбувалося на базі союзу робітничого класу з трудящим селянством, означало разом з тим розвиток і зміцнення взаємної дружби й довіри між націями, які гуртувалися та об’єднувалися навколо великої російської нації.
Керівна роль російського народу, і перш за все російського робітничого класу, висловилася в об’єднанні народів Росії в рамках єдиної союзної держави, але і в здійсненні взаємної допомоги народів в ході соціалістичного будівництва. Спираючись на підтримку російського народу, відсталі раніше народи національних околиць змогли подолати господарську, політичну, культурну відсталість, успадковану ними від минулого. Товариш Сталін вказував, що без здійснення такої фактичної рівності народів так звана «національна рівноправність» перетворилася б у звук порожній. Характеризуючи політику партії більшовиків з національного питання, товариш Сталін підкреслював, що «… партія вважала за потрібне допомогти відродженим націям нашої країни – встати на ноги на повний зріст, оживити та розвинути свою національну культуру, розгорнути школи, театри та інші культурні установи рідною мовою, націоналізувати, тобто зробити національними за складом, партійний, профспілковий, кооперативний, державний, господарський апарати, вирощувати свої, національні партійні та радянські кадри й приборкати всі ті елементи, – правда, нечисленні, – які намагаються гальмувати подібну політику партії.
Це означає, що партія підтримує і буде підтримувати розвиток і розквіт національних культур народів нашої країни, що вона буде заохочувати справу зміцнення наших нових, соціалістичних націй, що вона бере цю справу під свій захист і заступництво проти всіх і всяких антиленінських елементів » [24].
Політику зміцнення і розвитку соціалістичних націй партії довелося здійснювати в боротьбі з експлуататорськими класами і їх націоналістичною агентурою. Партія більшовиків викрила ухили до великодержавного шовінізму і місцевого націоналізму, розгромила всіх і всяких націонал-ухильників у своїх лавах. Почавши боротьбу проти ленінсько-сталінської національної політики, ці панове закінчили тим же, чим закінчили їх натхненники й спільники – троцькісти та бухаринці: стали агентами іноземних розвідок, шпигунами, диверсантами, шкідниками, зрадниками батьківщини. «Не розбивши націонал-ухильників всіх і всяких мастей, ми не змогли б виховати народ у дусі інтернаціоналізму, не змогли б відстояти прапор великої дружби народів СРСР, не змогли б побудувати Союз Радянських Соціалістичних Республік» [25], – вказує товариш Сталін.
Перемога соціалізму призвела до корінної зміни як образу класів, так і вигляду націй в СРСР. У доповіді «Про проект Конституції Союзу РСР» товариш Сталін вказував, що наш робітничий клас і наше селянство – це абсолютно нові класи, подібних яким не знала історія; наша інтелігенція, що представляє прошарок соціалістичного суспільства, – це також абсолютно нова трудова інтелігенція, подібної до якої не можна знайти ні в якій іншій, несоціалістичній, країні земної кулі. З перемогою соціалістичного способу виробництва і ліквідацією експлуататорських класів в СРСР вже немає таких суспільних груп, з яких одні могли б привласнювати собі працю інших, немає і не може бути експлуатації. Класи, з яких складається наше суспільство, є за своєю соціальною природою новими, соціалістичними.
Подібно до цього новими, соціалістичними є і нації в СРСР. В нашій багатонаціональній країні всі народи йдуть одним загальним соціалістичним шляхом розвитку. Замість колишньої багатоукладної економіки, при якій у деяких народностей ще зберігалися докапіталістичні форми господарства, в тому числі навіть патріархально-родовий побут, створена єдина соціалістична система господарства, що представляє загальну економічну основу всіх націй і народностей СРСР. Отримала всебічний розвиток національна за формою і соціалістична за змістом культура народів СРСР. Таким чином, разом зі зміною класової структури радянського суспільства і перетворенням соціальної природи наших класів найглибшим чином змінилася також соціальна природа, вигляд наших націй.
Не можна не бачити, що соціалістичний спосіб виробництва представляє загальну основу як нових класів, так і нових націй в СРСР. Але водночас слід зазначити й відмінність між постановкою питання про класи та про нації в СРСР.
Соціалістичний лад не народжує заново класів, навпаки, він знищує класи. Робочий клас і селянство докорінно змінили свою соціальну природу і в цьому сенсі стали новими, але ці зміни свідчать зовсім не про появу нових класових відмінностей, а про те, що ми йдемо шляхом подолання будь-яких класових відмінностей. Нові риси робітничого класу, селянства, інтелігенції СРСР – це риси трудящих єдиного безкласового суспільства, риси, які розвиваються у міру того, як стираються ще наявні між ними відмінності. Як вказує товариш Сталін, «межі між робітничим класом і селянством, так само як між цими класами й інтелігенцією – стираються» [26]. Ці межі остаточно зітруться з переходом від соціалізму до комунізму, який цілком можливий в одній країні.
Дещо інша справа з націями. Соціалістичний лад не тільки докорінно перетворює старі, буржуазні нації, перетворюючи їх в нові, соціалістичні нації, а й породжує заново нації, яких не було при капіталізмі. Багато народностей, які до соціалістичної революції не могли скластися в нації та приречені царизмом і капіталізмом на поступове вимирання, отримали можливість консолідуватися в нації лише при радянському ладі. Характеризуючи радянські республіки Сходу, товариш Сталін вказував у 1925 році, що «вони розвиваються і консолідуються, як нації, не під егідою буржуазних порядків, а під егідою Радянської влади. Це єдиний факт в історії, але це все ж факт » [27]. В результаті цього перемога соціалістичної революції та встановлення соціалізму в СРСР не тільки не привели до «скасування» націй, що «пророкували» ганебні космополіти, але, навпаки, зумовили розквіт націй і збільшення загального числа націй в нашій країні.
Дружба і братська співпраця між націями СРСР все більше і більше міцніють, їх культура взаємно збагачується, вони зближуються між собою, але це зовсім не означає стирання національних відмінностей, злиття націй. Як вказує товариш Сталін, відмінності між націями взагалі не можуть відмерти в рамках однієї країни; реальні умови для поступового злиття всіх націй в одне ціле можуть бути створені лише після перемоги соціалізму у всесвітньому масштабі, коли буде ліквідовано імперіалізм у всіх країнах, коли нації будуть об’єднані в загальній системі світового соціалістичного господарства. При цьому відмиранню націй передує довгий період зростання і розквіту раніше пригноблених націй і національних культур, які отримали можливість вільного розвитку після повалення імперіалізму і ліквідації національного гніту. «Розквіт національних за формою і соціалістичних за змістом культур в умовах диктатури пролетаріату в одній країні для злиття їх в одну загальну соціалістичну (і за формою і за змістом) культуру з однією спільною мовою, коли пролетаріат переможе в усьому світі та соціалізм увійде в побут» [28], – так характеризує товариш Сталін діалектику розвитку націй при переході від капіталізму до комунізму. З цього випливає, що нації, виникнувши значно пізніше, ніж класи, зникнуть лише після того, як будуть знищені класи (і до того ж не в одній країні, а в усьому світі).
Докорінна зміна вигляду і взаємин як класів, так і націй в СРСР забезпечило небачену в історії згуртованість і монолітність радянського суспільства.
Як морально-політична єдність радянського суспільства зображає в собі відносини дружнього співробітництва всіх класів і соціальних груп, з яких складається наше суспільство, так дружба народів СРСР зображає в собі відносини братнього співробітництва і товариської взаємодопомоги всіх націй і народностей, що населяють нашу країну. На цій базі отримав широкий розвиток і радянський патріотизм – могутній спонукальний мотив діяльності всіх соціальних груп, що складають наше суспільство, всіх народів, що населяють наш багатонаціональний Радянський Союз. У радянський патріотизм, за висловом товариша Сталіна, втілено гармонійне поєднання національних традицій народів і загальних життєвих інтересів всіх трудящих Радянського Союзу.
Радянський Союз, велика спільнота соціалістичних націй, показує всьому світові зразок успішного вирішення національного питання.
Два табори протистоять один одному на міжнародній арені: табір соціалізму і демократії та табір імперіалізму і реакції. Їх глибока, корінна протилежність знаходить своє вираження і в діаметрально протилежному підході до національного питання.
Імперіалістичним людожерам відомий лише один метод «вирішення» національного питання: поділ і протиставлення націй, посилення ворожнечі між ними, придушення і винищення «непокірних» народів. Нині імперіалісти США, яким, як видно, не дають спокою «лаври» повалених в порох німецьких імперіалістів, намагаються нав’язати народам світу маревний план ліквідації їх національного суверенітету. Ледь прикривши свою людоїдську наготу фіговим листком космополітизму, господарі США ведуть свою хижацьку політику «американізації» світу, політику, спрямовану до знищення будь-якої можливості національного розвитку для переважної більшості народів світу.
У своєму тупому невігластві та хижої жадібності вони не замислюються над тим, що народам світу ненависний той шлях, на який, не питаючи їх згоди, тягнуть їх американські колонізатори. Що ж дивного в тому, що американських колонізаторів чекає та ж доля, яка спіткала їх німецьких попередників!
Поглядами, що світяться надією і любов’ю, стежать народи світу за розвитком і ростом Радянського Союзу, чий досвід показує їм новий, пролетарський метод вирішення національного питання: метод братнього об’єднання трудящих різних націй, що забезпечує кожній нації можливість вільного національного розвитку. Три з гаком десятиліття радянської влади показали, що цей метод є єдино дієвим методом вирішення національного питання, здатним покінчити з національними конфліктами, неминучими при капіталізмі. Що ж дивного в тому, що нові й нові народи стають на шлях, прокладений трудящими Радянського Союзу!
Г. Е. Глезерман.
«Вопросы философии», 1950 г., № 1, стр. 259-274.
