Існують основні закони, які рухають капіталістичним суспільством. З них найважливіший – закон анархії виробництва, з якого випливає багато негативних рис капіталістичного світоустрою, в тому числі основний економічний закон капіталізму – закон максимуму прибутку. Ми бачимо, що капіталістичне суспільство, як і будь-яке експлуататорське суспільство, на всьому протязі його існування й розвитку супроводжують різкі економічні суперечності між різними групами населення. Ось ці групи населення, економічні інтереси яких повністю протилежні один одному, були виділені в особливий спосіб і названі «класами».
Зроблено це було буржуазними соціологами ще до Маркса. Поняття «суспільний клас» (або як зараз кажуть – «соціальний клас») почали розробляти ще буржуазні вчені Англії та Франції в XVII-XIX століттях. Спостерігаючи капіталістичне суспільство, вони бачили антагоністичні соціальні групи, що існують реально, й виділяли багатих і бідних, власників і не власників. Сама назва – «класи» була запропонована французькими істориками Ф. Гізо та О. Тьєрі, які в загальних рисах показали протилежність класових інтересів багатих і бідних в буржуазному суспільстві й неминучість їх зіткнення. Намагалися вивчати класи й політекономи А. Сміт і Д. Рікардо. Але всі ці вчені підходили до вивчення класів з суб’єктивних позицій, застосовуючи для поділу суспільства довільні критерії, тому нікому з них не вдалося скласти цілісної картини класового суспільства, як не вдалося й відповісти на питання – чому суспільство ділиться на класи. Найбільш повно сутність класів була розкрита К. Марксом, який, стоячи на позиціях діалектичного матеріалізму – істинної, а не ілюзорної науки, запропонував єдиний дійсно науковий критерій поділу суспільства на класи, де показав, що саме є причиною цього. Трохи нижче ми розглянемо вчення Маркса про класи та класову боротьбу.
А поки з’ясуємо одне найважливіше питання, без розуміння якого нам буде складно рухатись далі.
Ми знаємо, що в класових суспільствах експлуататори завжди складають незначну меншість населення. Але як вони можуть панувати над більшістю? Яким чином мізерна кількість членів суспільства робить так, щоб переважна більшість цього суспільства їм підпорядковувалася? Як може десяток громадян підпорядкувати собі сто чоловік? Адже сто чоловік будуть завжди сильніше десяти.
Основою панування експлуататорів є їх економічна могутність. Власність на засоби виробництва – ось що дає можливість експлуататорам ставити в залежність від себе величезні маси трудящих. Але власність вимагає охорони – власника завжди турбує тільки одне, як би у нього не відібрали його власність (до речі, саме тому в пострадянських країнах раптом всюди виросли паркани та металеві двері, в яких раніше у радянських громадян не було ніякої потреби), і тому щоб утримати своє панування в суспільстві, необхідна якась сила, здатна придушити опір пригноблених і утримувати їх в підпорядкуванні. Ця сила – держава.
Держава
Держава – класова організація політичної влади, яка зберігає і закріплює економічні устої панування того чи іншого класу. Вона має в своєму розпорядженні знаряддя влади – армію, поліцію, суди, в’язниці, ідеологічні інститути та чиновницький апарат.
Держава не збігається із суспільством, як думають деякі. Це завжди тільки мала частина суспільства, завдання якої зберегти панування керівного громадського класу.
Держава в людському суспільстві виникла не відразу. Як саме вона з’явилась і чому, дуже добре написано у Ф. Енгельса в роботі «Походження сім’ї, приватної власності й держави», яку ми настійно рекомендуємо всім, хто вивчає марксизм-ленінізм. У цій роботі Ф. Енгельс показує, як саме і чому виникла держава.
У первісному суспільстві ніякої держави не було – вона була тоді не потрібна – людям нічого було захищати та й не від кого, все тоді було загальним. А ось коли в суспільстві з’явилося класове розшарування – багаті та бідні, заможні та не заможні – рабовласники та раби, то у класу рабовласників, що економічно панує, з’явилася потреба в особливих органах збройної влади, відокремлених від основної маси населення.
Первіснообщинний лад не знав армії й поліції, що була відокремлена від народу. Там зброя була у всіх членів суспільства, і якщо виникала необхідність боротися з сусідніми племенами, то це робили всі члени суспільства. Класовому рабовласницькому суспільству особливі органи збройної влади, відокремлені від народу, виявилися життєво необхідні, бо без їх допомоги неможливо було втримати величезні маси народу в покорі мізерно малій кількості рабовласників. Так виник апарат влади, для утримання якого потрібні були податки, яких раніше суспільство не знало. Потім потрібні були спеціальні люди, які повинні були займатися обліком і збором цих податків – так з’явилося чиновництво, найважливіша частина державного апарату, що складався.
Найважливіша ознака держави – це наявність особливих загонів збройних людей, особливої влади, яка відстоює інтереси певного класу. Держава з’являється тоді, коли влада відділяється від маси населення і виявляється зосередженою в руках того чи іншого класу, що має збройну силу – особливі загони озброєних людей.
Якби в класовому суспільстві все населення було озброєне, то стало б неможливо закріпити умови експлуатації одного класу іншим. Поява держави говорить про те, що суперечності в суспільстві стали непримиренними, і для того, щоб незначній частині суспільства тримати в підпорядкуванні на порядок більшу його частину, йому потрібно насильство, яке і здійснюють особливі загони озброєних людей і чиновництво. Завдяки наявності такого апарату суспільний клас і стає політично панівною силою в суспільстві. Це і називається «володіти державною владою», тобто мати можливість змусити все суспільство чинити так, як це вигідно класу, що панує.
Тобто, наявні дві ознаки держави – спеціальні загони озброєних людей і чиновництво.
Захисту інтересів панівного класу служать право (тобто укази, закони, розпорядження, інструкції та ін.) та ідеологія, тобто ідеї, що панують у суспільстві. Чиновницький апарат в державі покликаний стежити за дотриманням всіх встановлених в суспільстві законів, караючи порушників. Що ж стосується ідеології, то для її насадження в суспільстві теж існують спеціальні інститути, наприклад, церква – найважливіший інститут рабовласницького і феодального суспільств. При капіталізмі церква в значній мірі втрачає своє значення, але зате її функції починають виконувати ЗМІ (засоби масової інформації).
Право в сучасному суспільстві теж носить завжди класовий характер. Воно аж ніяк не відстоює інтереси всіх громадян країни. Право є не що інше, як зведена в закон воля класу, що панує. Виконання законів, що відбивають інтереси правлячого класу, забезпечується силою державної влади – судами, прокуратурою, поліцією, тюрмами та ін.
Функції будь-якої держави діляться на внутрішні та зовнішні. Головна функція держави – внутрішня, і це не управління країною, як часто думають наші громадяни. Це не що інше, як насильство – силове забезпечення проведення в життя інтересів класу, що панує в суспільстві. Управління ж країною, як наївно вважають наші громадяни, для держави функція другорядна, не головна, не основна. Тільки в умовах соціалістичної держави управління країною виходить поступово на перший план всіх турбот державного апарату. Зовнішня функція держави – захист його території від зазіхань інших держав.
У різних суспільно-економічних формаціях держава має різні форми. Наприклад, при феодалізмі найкращою формою державної влади була монархія. При капіталізмі найбільш зручною формою держави для буржуазії, класу що панує, є республіка (парламентська чи президентська). У сучасному світі буржуазні держави існують і в формі конституційної монархії (Англія, Бельгія, Іспанія та ін.). Але влада монарха в цих країнах максимально обмежена, його функції чисто декоративні, за фактом державна влада забезпечується все тим же парламентом.
Буржуазна держава – це великий прогрес в порівнянні з державою феодальною. Трудящі класи суспільства при феодалізмі не мали практично ніяких політичних і цивільних прав – вони не могли брати участь у виборах органів влади, створювати свої економічні та політичні організації тощо. Тепер в умовах буржуазної держави це в принципі стало можливо. Буржуазна держава дала народу те, чого він раніше ніколи не мав – демократію. Ось тільки буржуазна демократія це демократія вузька, обмежена, декларативна. Вона є демократією тільки для експлуатуючої меншини населення будь-якої капіталістичної країни. Поки зберігається приватна власність на засоби виробництва, говорив Ленін, найдемократичніша буржуазна республіка неминуче залишається диктатурою буржуазії, машиною для придушення більшості. Ця машина первісно влаштована так, що вона усуває трудящі маси від вирішальної участі в політичному житті, від управління державою. Реальна ж демократія можлива тільки в умовах суспільної власності на засоби виробництва, коли буржуазна держава замінюється державою диктатури пролетаріату, при якій клас, що панує в суспільстві, – пролетаріат становить не меншість, як раніше, а переважну більшість населення країни.
При імперіалізмі – з переходом від конкуренції до панування монополії – зміст буржуазної держави змінюється – буржуазну демократію неминуче змінює політична реакція, яка прагне урізати до межі права й свободи трудящих. Буржуазія тепер боїться демократії, відчуваючи свою швидку загибель, вона прагне позбутися від неї, розуміючи, що буржуазні права і свободи простих громадян обов’язково будуть використовуватися їй на шкоду. Вона сама порушує всі свої закони та часто переходить до прямого придушення революційного руху, що зростає, сподіваючись шляхом його придушення продовжити своє існування. Останнє яскраво виражається в фашизмі – відкритій терористичній диктатурі імперіалістичної буржуазії (фінансового капіталу).
При імперіалізмі завжди існують дві протилежні тенденції – буржуазні уряди обмежують демократію, підпорядковують свою політику інтересам монополій, тоді як трудящі маси прагнуть зберегти та розширити свої демократичні завоювання. Саме боротьба цих двох тенденцій визначає ступінь демократії (прав і свобод) кожної капіталістичної країни.
Якщо в умовах домонополістичного капіталізму державу можна назвати комітетом з управління справами всього класу буржуазії, то при імперіалізмі держава стає знаряддям фінансової олігархії, вона вже не висвітлює інтереси класу буржуазії в цілому, а тільки найпотужнішої його частини – великої монополістичної буржуазії.
Тепер, після того як коротко роз’яснено сутність держави взагалі й буржуазної держави зокрема, ми можемо продовжити розмову про громадські класи та класову боротьбу.
Буржуазні теорії класового суспільства
Деякі громадяни, мало що знають про марксизм, з вини буржуазних ідеологів вони вважають, що Маркс вигадав класи, що насправді ніяких класів немає, як немає і ніякої класової боротьби в сучасному капіталістичному суспільстві.
Але в тому-то і суть, що Маркс нічого не вигадував, він просто дуже уважно вивчив організацію капіталістичного суспільства, і результат його досліджень чітко показав, що суспільні класи не просто існують, але ще і грають в суспільному житті людства найважливішу роль.
Це буржуазні вчені-соціологи вигадують різні класи та групи населення, намагаючись довести, що між ними немає принципових суперечностей.
Вони починають з того, що беруть певний критерій, наприклад, рівень доходів населення, і ділять все населення буржуазних країн на частини (наприклад, таким шляхом йде досить популярна нині теорія страт або теорія «соціальної стратифікації», яка викладається сьогодні навіть в наших загальноосвітніх школах). В результаті у буржуазних соціологів виходить безліч класів (страт), економічні інтереси яких ніяк не суперечать один одному. Різниця ж доходів людей з різних страт пояснюється особистими бажаннями та здібностями людей, мовляв, хто хоче працювати, той і живе добре, а хто погано працює, лінується – той бідує.
Зрозуміло, що такий підхід до вивчення суспільних явищ є суб’єктивним. Це є ніщо інше як ідеалізм в соціології, який ніяк не може пояснити суперечностей, які існують в капіталістичному суспільстві. Це приклад не науки, а антинауки, бо наука вивчає об’єктивні закономірності в природі та суспільстві, а не індивідуальні фантазії людей, які намагаються зображати з себе вчених.
Мета такого підходу буржуазних вчених – показати, що при капіталізмі немає ніякої класової боротьби та ніяких антагоністичних суспільних класів, тобто груп населення з повністю протилежними й, головне, зовсім непримиренними, економічними інтересами. Звідсіля вони роблять висновок, що, мовляв, немає ніякої необхідності кардинально змінювати суспільний устрій, цілком достатньо прагнути до його невеликого реформування, і всім буде добре. І ще один висновок з подібних буржуазних соціологічних теорій – оскільки немає в суспільстві непримиренних економічних інтересів між людьми, то поліпшення суспільства лежить в області самовдосконалення людей, це означає, що не потрібні ніякі революції й ніяка боротьба за класові інтереси.
В такому ж роді й всі інші буржуазні соціологічні теорії.
Скажімо, біологічна (расова) теорія, що виникла ще в 19 столітті, намагалася пояснити соціальні розбіжності між різними групами людей їх біологічними або расовими відмінностями. Зрозуміло, що це цілковита безглуздість – адже всі бачать, що капіталіст і робочий зовсім не є представниками різних рас і різних народів. Усередині кожної раси та кожного народу, що живе в умовах капіталізму, є надбагаті, які не знають, куди гроші подіти, і знедолені, що ледве зводять кінці з кінцями. Таким чином, справа зовсім не в біології та не в расі.
Існує й так званий психологічний напрям в буржуазній соціології, представники якого ділять людей на різні класи по їх свідомості, психології та індивідуальним особливостям. І цей поділ є невірним, адже капіталістична еліта, як ми бачимо, зовсім не є найбільш інтелектуально розвиненою й освіченою частиною буржуазного суспільства. Більшість капіталістів аж ніяк не належить до самих здатних і найталановитіших людей капіталістичних країн. Часто навіть зовсім навпаки – наймані працівники значно розумніші та освіченіші своїх роботодавців. Капіталісту, щоб відмінно жити, зовсім не обов’язково мати розуму аж понад голову, йому достатньо володіти капіталом, і тоді він може поставити собі на службу таланти та здібності інших людей.
Ще одна – розподільна теорія класів ділить буржуазне суспільство на класи за джерелом їх доходів – мовляв, робочі відрізняються від капіталістів тим, що отримують заробітну плату, а капіталісти – прибуток. Але заробітну плату отримують, наприклад, і державні чиновники, і топ-менеджмент у великих капіталістичних компаніях, і поліція, і робочі на заводах і фабриках. При цьому очевидно, що вони належать до різних класів суспільства.
Відмінності між класами по способах і за розмірами отримання суспільного доходу, звичайно, існують, але ця різниця не є головною визначальною ознакою класового поділу суспільства.
Щоб переконатися в цьому, досить просто поставити перед собою ще одне питання – а чому існують різні джерела доходів? Звідки вони взялися? І чому одні отримують доходи від одного джерела, а інші – від іншого? Чому, скажімо, робітники до кінця своїх днів приречені існувати за рахунок продажу своєї праці?
І відповідь тут може бути тільки одна – тому, що вони позбавлені засобів виробництва, і саме звідси випливає той спосіб, за допомогою якого люди отримують свою частку суспільного багатства. Тобто, не способом розподілу продуктів, а способом їх виробництва обумовлюється поділ суспільства на класи й визначаються відмінності між ними.
З розподільної теорії, проповідниками якої свого часу активно виступали такі реформісти як Бернштейн, Каутський та ін., яка й нині дуже популярна в світі, в тому числі й в Росії, прямо випливає, що боротися потрібно за зміну способу розподілу, за велику частку доходу, яка б діставалася бідним верствам населення – тобто за окремі реформи, а не за зміну суспільного ладу.
Не просто так нам весь час товкмачать стару перебудовну байку, якій все ще вірить чимале число наших громадян, про якийсь «шведський соціалізм», про «соціальну державу» або «державу велфер-стейт».
Що приваблює тих громадян, які мріють про таку державу? На що вони весь час наголошують в своїх міркуваннях?
На те, що нібито в таких суспільствах розподіл суспільного доходу більш справедливий – бідні мають соціальні гарантії від держави типу мед.страхування, пенсій і навіть загальної безкоштовної освіти, і ці соціальні гарантії нібито анітрохи не гірше, ніж були в СРСР у радянських громадян. Звідси вони роблять висновок – ніякий соціалізм і не потрібен, можна відмінно реформувати й капіталізм, зробити його цілком придатним для життя.
Подібні міркування ґрунтуються зовсім не фактах, а на суб’єктивних ілюзіях тих, хто розмірковує, та абсолютно не враховують, що в таких державах (яких, до речі, кажучи, тепер після руйнування СРСР у світі й не залишилося!) для малозабезпечених верств суспільства всі ці соціальні гарантії існують тільки на папері або ж вони настільки незначні, що абсолютно не дозволяють вижити. Це перший момент. Другий момент, набагато більш істотний: ці хвалені «соціальні держави» не змогли знищити в своїх суспільствах ні безробіття, ні корупцію, ні наркоманію, ні поліцейщину, ні моральний розклад, ні відсутність реальних політичних свобод і т.п. Тобто коріння капіталістичної системи залишилося давнішнім. І саме, може бути, головне – у трудящого населення цих країн немає ніяких гарантій, що всі їхні соціальні блага проіснують досить довго, що їх завтра у них не відберуть. В тому-то й суть, що такі «соціальні держави» проіснували в тій же Європі не більше 10-15 років (70-і роки XX століття), після чого клас, що панував, став їх згортати за непотрібністю. СРСР був зруйнований, і необхідність удавати перед своїми працівниками, що і при капіталізмі можна жити не гірше, ніж при соціалізмі, зникла. А буржуазії просто так не має сенсу розкидатися грошима, витрачаючи свій дорогоцінний прибуток на якихось там роботяг.
Всупереч твердженням буржуазних реформістів (прихильників реформ, а не революцій), ніякими змінами розподільних відносин, у тому числі й найвищими соціальними гарантіями, не можна усунути ні експлуатацію, ні всі інші негативні явища, притаманні капіталістичному способу виробництва, бо сама його основа, яка знаходиться не в способі розподілу суспільного продукту, а в способі його виробництва, у вигляді прав власності на засоби виробництва, є порочною. Бажаєш змінити суспільство – міняй спосіб виробництва, знищуй приватну власність, бо інакше всі зміни будуть декоративними та тимчасовими.
У буржуазних ідеологів є й інша теорія, організаційна, один з авторів якої – відомий А. Богданов, колишній марксист і навіть більшовик, але після невдач революції 1905 року він скотився на позиції буржуазного ідеалізму і меншовизму (критиці його філософських поглядів присвячена робота Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм»). Організаційна теорія стверджує, що класи з’явилися в результаті поділу людей на організаторів і виконавців, що це є наслідок наявності або відсутності у людей вроджених організаторських здібностей. Організаційна теорія дозволяє своїм прихильникам проповідувати вічність класів, їх неминучість в будь-якому людському суспільстві й, отже, необхідність класового примирення, тому що нібито виробництво саме вимагає різних класів, які просто виконують різні виробничі функції та тим самим доповнюють один одного.
Відмінності між класами по їх ролі в організації суспільної праці теж є, їх марксисти не заперечують, але вони також прямо випливають з різного ставлення цих класів до засобів виробництва. Велике виробництво вимагає організаторської діяльності – управління виробництвом, але це не означає, що управлінням виробництва повинні займатися люди, що неодмінно належать до іншого суспільного класу, ніж ті, хто безпосередньо виробляє продукцію. Маркс писав «Капіталіст не тому є капіталістом, що він управляє промисловим підприємством, – навпаки, він стає керівником промисловості тому, що він капіталіст. Вища влада в промисловості стає атрибутом капіталу, подібно до того, як у феодальну епоху вища влада у військовій справі та в суді була атрибутом земельної власності».
Ось так вигадують свої теорії буржуазні вчені.
Вчення Маркса про класи та класову боротьбу
Маркс же, на відміну від буржуазних вчених, не став нічого вигадувати, «висмоктувати з пальця», він пішов принципово іншим шляхом – шляхом вченого-природника. Досліджуючи найуважнішим чином економічні закони капіталізму, він виявив, що поділ суспільства на класи це явище об’єктивне, яке абсолютно не залежить від нашої волі та бажання. Що це наслідок економічних виробничих відносин, які існують в суспільстві. Що саме процес виробництва сам необхідним чином розділяє людей на експлуататорів та експлуатованих, на паразита та жертву, й інтереси цих груп людей – класів абсолютно несумісні та повністю протилежні (антагоністичні) один одному.
Головний критерій суспільних класів – їх місце в суспільному виробництві, їх ставлення до засобів виробництва, був не вигаданий Марксом, а виявлений в ході ретельного аналізу капіталістичного способу виробництва.
Маркс подивився на людську історію очима матеріаліста, а не ідеаліста. Фактично він був першим, хто це зробив – досі історична наука шукала рушійні сили історії в волі та суб’єктивних діях історичних осіб. Маркс же відкинув будь-який суб’єктивізм й аналізував капіталістичне суспільство з об’єктивної точки зору, спираючись на факти, на економіку, що дозволило йому побачити коріння, що лежать в основі всіх явищ історичної дійсності. Саме тому підхід Маркса до історії і є істинно науковим. Це не ідеалістичні утопії буржуазних вчених, в результаті яких історія людства являє собою набір незв’язаних між собою дій та історичних явищ.
Маркс поставив людську історію на істинно наукову основу та чітко показав, що історію рухають не особистості, а маси. Він довів, що історичний процес – це процес боротьби різних суспільних класів, це постійний бій економічних інтересів великих груп населення, які не можуть не боротися одне з одним, тому що мова йде про їх економічне (а часто й фізичне) виживання.
Історію робить боротьба класів – ось головна теза матеріалістичного (марксистського), істинно наукового підходу до історії.
Як ми вже говорили, класи існували в людському суспільстві не завжди. У доісторичному суспільстві («до історії», зауважте!) класів не було. Не буде їх і в майбутньому комуністичному суспільстві, яке неминуче прийде на зміну капіталізму.
Класи виникли як необхідний наслідок приватної власності, яка розділила людей на заможних і незаможних. Класова боротьба супроводжує розвиток кожного суспільного ладу до тих пір, поки він не приходить до загибелі. Якщо на місці старого суспільства з’являється нове, де приватна власність продовжує існувати, то з’являються і нові класи, що відповідають новим виробничим відносинам. Класова боротьба триває до тих пір, поки приватна власність не поступиться своїм місцем державної власності – суспільній системі господарства, де всі засоби виробництва належатимуть всьому суспільству.
Класи є економічна необхідність такого устрою життя суспільства, в якому ще недостатньо високорозвинені продуктивні сили. Але як тільки людство буде здатне створити настільки величезні продуктивні сили, які могли б забезпечувати вітальні матеріальні потреби всіх людей на землі, необхідність класового поділу суспільства зникне – у нього для цього просто не буде економічного підґрунтя.
І ми сьогодні з вами знаходимося на тому самому етапі, коли сучасне суспільство вже створило такі продуктивні сили, які цілком здатні задовольнити матеріальні потреби кожної людини на землі. Наприклад технології в с\г галузі, які вже сьогодні здатні забезпечити харчовими продуктами все людство, реально існують та працюють.
Отже, що таке суспільні класи з точки зору марксизму-ленінізму й чому вони так важливі?
Ми вже трохи говорили про це. І навіть приводили визначення суспільних класів, яке дав В. І. Ленін в роботі «Великий почин». Наведемо його ще раз, оскільки нам надзвичайно важливо зрозуміти, що є класи:
«Класами називаються великі групи людей, що розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, по їх відношенню (здебільшого закріпленому й оформленому в законах) до засобів виробництва, по їх ролі в громадській організації праці, а отже, за способами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють. Класи, це такі групи людей, з яких одна може собі привласнювати працю іншої, завдяки розбіжності їхнього місця в певному укладі суспільного господарства».
Простіше кажучи, клас є частина суспільства (група людей), пов’язана спільністю займаного нею місця у виробництві, з чого випливають загальні інтереси цих людей та їх однакове ставлення до інших класів.
Класовий поділ суспільства є наслідком економічного ладу суспільства, він відбивається і в його політичному ладі і його духовному житті. Тому в марксизмі суспільний клас це не тільки економічна категорія, а й соціальна категорія. Протилежність пролетаріату і буржуазії при капіталізмі проявляється в усьому соціальному житті капіталістичного суспільства: і в умовах побуту цих класів, і в сімейних відносинах, і в тому, що робітники мають інші ідеї та уявлення, інші звичаї та моральні принципи, ведуть іншу політику, ніж буржуазія.
Звідси випливає найголовніший принцип поведінки людей в сучасному суспільстві – партійність, суть якого полягає в тому, що в сучасному суспільстві діяльність будь-якої організації, установи або особи, в тому числі ідеї, світогляд, мораль, етика, політика, освіта, наука і мистецтво – є знаряддя політичної та ідеологічної боротьби одного з громадських класів даного суспільства.
Класова точка зору є необхідність і неминучість будь-якого класового суспільства. Ніякого об’єктивізму в сучасному суспільстві існувати не може. Між двома стільцями всидіти не вдасться. Або ідеологія буржуазії, або ідеологія пролетаріату, третього не існує, говорив В. І. Ленін.
Останнє не завжди ще розуміється нашими «комуністами», які з причини своєї слабкої політичної освіченості намагаються будь-які громадські або історичні явища оцінювати «об’єктивно», поза конкретних класових позицій, і в підсумку неминуче скочуються на позиції класу буржуазії.
Основних суспільних класів в кожній класової громадсько-економічної формації два. Існування цих класів прямо випливає з того способу виробництва, на якому заснована дана суспільна формація.
Поряд зі способом виробництва, що домінує, в суспільстві можуть зберігатися і залишки колишніх способів виробництва або виникати зародки нового способу виробництва у вигляді особливих укладів господарства. У зв’язку з цим в класових суспільствах крім основних класів існують також неосновні класи.
Приклад:
рабовласницький лад: основні класи – рабовласники та раби, не основні – вільні хлібороби-селяни, ремісники;
феодальне суспільство: основні класи – феодали-поміщики та селяни, неосновні класи – ремісники-цеховики, торговці, пізніше з’явилися буржуазія і робітники.
Класова боротьба
Ми говорили, що через всю історію людського суспільства проходить боротьба класів.
Чому вона відбувається?
Тому що економічні інтереси класів повністю протилежні один одному. Вони непримиренні, антагоністичні. Тому не може бути й мови ні про яку «співпрацю класів» – співпраця вовка і вівці, кліща і його жертви неможливо! Всі спроби об’єднати класи проповіддю загальної моралі, «національною ідеєю», з якою носяться зараз наші правителі або політична еліта, свідомо приречені на провал.
Тріскотіння про співпрацю класів є не що інше як спроба буржуазії умовити пролетаріат не чинити опір, коли його пригнічують і експлуатують. Це міркування для нерозвинених розумом людей в стилі «Я тебе трошки погриз, і ти може навіть від цього помреш, але ти терпи, дружок, адже ми ж з тобою – друзі!».
Що таке класові інтереси, чим вони обумовлюються?
Може бути, свідомістю даного класу?
Ні. Робочий клас тієї чи іншої капіталістичної країни може не усвідомлювати своїх фундаментальних інтересів і обмежуватися в даний період боротьбою за свої часткові інтереси, наприклад, за підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня та ін. Але його класовий інтерес не зводиться до підвищення зарплати або скорочення робочого дня. За своїм об’єктивним положенням в суспільному виробництві, за умовами свого життя робітничий клас зацікавлений у знищенні будь-якої капіталістичної експлуатації, в знищенні капіталізму як системи, оскільки в її умовах свободи пролетаріату не бачити.
Класовий інтерес обумовлений не свідомістю класу, а його становищем в системі суспільного виробництва. Буржуазія зацікавлена в увічненні капіталізму, а пролетаріат – в його знищенні.
Але бувають випадки, коли різні класи діють спільно – в тому випадку, якщо інтереси їх збігаються. Наприклад, на початку XX століття в Російській імперії інтереси селянства в поваленні поміщицького (феодального) ладу збігалися з інтересами робітничого класу, який теж прагнув позбутися одного з експлуататорських класів.
В сучасних умовах імперіалізму для протидії монополістичної буржуазії та її політиці можуть тимчасово збігтися інтереси робітничого класу, селянства і дрібної буржуазії, які відчувають жорстокий гніт з боку капіталістичних монополій.
У деяких випадках для спільних дій можуть об’єднуватися навіть принципово різні класи, наприклад, в національно-визвольній боротьбі, коли мова йде про національну незалежність країни. Світова історія знає чимало прикладів, коли в подібних випадках для спільної боротьби тимчасово об’єднувалися навіть антагоністичні класи, наприклад, національна буржуазія і пролетаріат (наприклад, Китай на початку XX ст. та ін.).
Класи неоднорідні. Усередині них існують різні групи, шари й прошарки, які можуть вступати в певні сперечання один з одним.
Скажімо, всередині класу буржуазії є промислова буржуазія, фінансисти, торговці, дрібна і середня буржуазія тощо. У середовищі пролетаріату мають місце робітнича аристократія, робітники різних національностей і галузей промисловості, робочі кваліфіковані та некваліфіковані, а нині до старого внутрішньокласового поділу додалося ще одне, нове – позикові працівники (працівники на строкових трудових договорах) і працівники постійні (в штаті або на безстрокових трудових договорах).
Боротьба класів найбільш повно виражається в боротьбі політичних партій. Політичні партії – це найбільш активна та свідома частина класу, яка відбиває фундаментальні інтереси всього класу в цілому. У кожного класу може бути тільки одна партія. Але не всі партії чесно та прямо заявляють про свою класову належність, буржуазні партії часто прагнуть приховати свою класову суть, подаючи себе народними партіями або навіть робочими партіями. Але попри свою назву, фундаментальних інтересів трудящих верств населення або робітників ці партії не відстоюють. Тому перевіряти партії потрібно не за словами та заявами їхніх лідерів, а у справах – по тому, яку політику вони проводять в дійсності.
Раніше ми сказали, що у кожного суспільного класу може бути тільки одна партія, але як же так, якщо в реальності кожен може бачити, що партій в капіталістичних країнах багато? Безліч політичних партій (багатопартійність) – це свідомий міф, створений буржуазією, щоб створити вигляд вибору, коли вибору немає. Який сенс від 10 партій, якщо всі вони відбивають інтереси лише одного суспільного класу – класу буржуазії? Приклад Росії – що «Єдина Росія», що ЛДПР, що «Справедлива Росія» – це брати-близнюки, одне й те ж. Просто буржуазія взяла та й розділила одну партію на кілька частин, та й все. Навіть КПРФ ніяка не комуністична партія, а саме що ні є партія буржуазна, що твердо захищає основи буржуазного ладу – приватну власність і капіталізм. Не випадково у фракції в Держдумі у цій партії немає жодного робітника, але зате безліч мільйонерів і бізнесменів.
Класи виникають стихійно незалежно від волі людей. Партії ж створюються свідомо найбільш активною та свідомою частиною класу й ніколи не охоплюють весь клас в цілому. Тому партії виникають пізніше, ніж класи.
Які класи існують при капіталізмі?
В умовах капіталізму основними класами є буржуазія і пролетаріат, неосновними класами можуть бути: великі землевласники та селяни – залишки феодального суспільства (наприклад, в РІ на початку XX ст.), дрібна буржуазія – в особі дрібних торговців, ремісників тощо. Крім цього в капіталістичному суспільстві існує чимало шарів і прошарків, яких не можна віднести до якогось класу – студентство, пенсіонери, інтелігенція, учні, службовці, люмпен-пролетаріат та ін.
Фундаментальні економічні інтереси буржуазії та пролетаріату повністю протилежні один одному, антагоністичні. Буржуазія, володіє засобами виробництва та не може жити без того, щоб не експлуатувати працю найманих працівників (пролетарів), а пролетарі, що не мають засобів виробництва, не можуть існувати, не продаючи буржуазії свою робочу силу. Тому фундаментальні економічні, а, як наслідок, і політичні інтереси цих класів (оскільки «політика є концентрований вираз економіки», як говорив К. Маркс) принципово різні – буржуазія прагне зберегти чинний стан та можливість експлуатації людини людиною, а пролетаріат – позбутися від будь-якої експлуатації та усілякого гноблення.
Проміж цими двома класами буржуазного суспільства знаходиться клас дрібної буржуазії, яка теж володіє якимись незначними засобами виробництва, але або змушена працювати на них сама, не маючи можливості найняти найманих працівників, або використовує працю невеликої кількості робітників. Історично саме з дрібної буржуазії виріс клас середньої та великої буржуазії.
Клас дрібної буржуазії в силу свого проміжного положення дуже нестійкий. На ньому сильніше, ніж на інших класах капіталістичного суспільства, позначаються економічні кризи. Велика його частина в кризи неминуче розоряється й іде в наймані працівники (стає пролетарями, пролетаризується). І тільки мізерно мала частина дрібної буржуазії з найбільш щасливих виростає в середню буржуазію.
Це проміжне класове становище дрібної буржуазії, що з одного боку прагне розбагатіти, використовуючи працю найманих робітників, а з іншого боку, піддається тиску та пригнобленню з боку великого капіталу, і визначає її вкрай непослідовний характер, всі її ідейні хитання й коливання та боягузтво. Діяти самостійно, проводити власну політику вона не здатна, і змушена або спиратися на буржуазію, плентаючись за нею в хвості, або примикати до пролетаріату, якщо він достатньо сильний і активний на політичній арені. У революційних ситуаціях, коли різко загострюються класові суперечності між буржуазією і пролетаріатом, дрібна буржуазія прямо розшаровується на тих її представників, хто відкрито підтримує буржуазію, і тих, хто стає на бік пролетаріату. Але твердим і переконаним союзником пролетаріату дрібна буржуазія бути не здатна – це ми, комуністи, повинні розуміти чітко і ясно.
Ні в якому разі не просто так гаслом більшовиків в Лютневу революцію 1917 р. (буржуазно-демократичну за своїм характером) був союз пролетаріату і селянства, а в Жовтневу революцію (соціалістичну) – союз пролетаріату і найбіднішого селянства. Бідніше селянство – це, по суті, сільський пролетаріат, позбавлений власних засобів виробництва і вимушений жити наймитством, тобто найматися на роботу до куркулів.
До буржуазії в сучасних умовах можна віднести безпосередньо капіталістів, які володіють засобами виробництва та тих, хто обслуговують інтереси великого капіталу й тісно з ним пов’язаний – топ-менеджмент, вище чиновництво, верхні шари інтелігенції й верхівка армії.
Дрібна буржуазія це дрібні підприємці, фермери, самозайняті, власники усіляких дрібних фірм і фірмочок, кіосків і т.п.
До пролетаріїв, в загальному і цілому, віднесемо тих, хто для того, щоб жити, змушений працювати за наймом.
Детальніше про пролетаріат, кого сьогодні можна віднести до цього класу, ми будемо говорити далі, оскільки ця тема досить велика і викликає у слухачів особливий інтерес. Тут скажімо тільки коротко, що не всякий найманець, є пролетарій. Наприклад, не є пролетаріями службовці та частина інтелігенції. Пролетарій це тільки той найманий працівник, який створює своєму господареві-роботодавцю додаткову вартість (тобто працює в сфері виробництва) або забезпечує її витяг у сфері обігу.
Найманий працівник, який обслуговує безпосередньо особисті потреби свого роботодавця (наприклад, особиста кухарка олігарха або його водій) пролетаріями не є. Це трудящі, але не пролетарії, додаткової вартості вони не створюють, і на оплату їх праці йдуть кошти, виділені господарем на своє особисте споживання, а не на відтворення свого капіталу.
Або, наприклад, працівники органів державної влади, військовослужбовці, поліціянти, працівники держустанов, що працюють за наймом, пролетаріями теж не є, це службовці, навіть якщо їх фактичне матеріальне становище не краще, ніж у пролетаріїв.
Капіталізм, як суспільство досить високорозвинене, дозволяє собі виділити значний прошарок людей, постійним професійним заняттям яких стає розумова праця. Цей шар людей заведено називати інтелігенцією. Інтелігенція це прошарок, а не клас. Безпосередньо в суспільному виробництві участі вона не бере. А, отже, місця в суспільному виробництві не має (див. визначення класів вище). До інтелігенції заведено відносити лікарів, адвокатів, діячів науки та мистецтва, працівників освіти, інженерно-технічних працівників.
Імперіалізм, особливо в формі державно-монополістичного капіталізму, який нині якраз і є в Росії, як ми пам’ятаємо, в найсильнішому ступені пролетаризує капіталістичне суспільство та ті верстви населення, які на ранніх стадіях капіталізму мали відносно привілейоване становище. Наприклад, ті ж держслужбовці або інтелігенція, за своїм соціальним становищем стали майже не відрізняться від пролетаріату, оскільки в умовах ДМК експлуатацію найманих працівників здійснюють вже не тільки окремі капіталісти, а й клас буржуазії в цілому в особі своєї буржуазної держави. При імперіалізмі наймані працівники – це більшість населення країни, майже 97-98%. Класу експлуататорів – нікчемній жменьці багатіїв, які пригнічують все населення буржуазного суспільства – починає протистояти мало не все суспільство в цілому – всі його трудящі верстви населення.
Але авангардом в цій боротьбі виступає пролетаріат, історичним завданням якого є повалення буржуазного ладу й побудова нового суспільства – комуністичного. Імперіалізм, особливо в формі державно-монополістичного капіталізму, готує для цього всі матеріальні умови.
КРР «Робітничий шлях»
